„Не бійтеся досконалості, вам її не досягти”                                                                                   Сальвадор Далі

  На початку ХХІ століття освіта перетворилася на глобальний фактор розвитку людства. Першочерговим завданням є формування погляду учнів на світ як єдине взаємопов’язане ціле; створення умов для пошуку розв’язання проблем. Це зумовлює пошук нових форм і методів викладання шкільних предметів.

   Сьогодні перед школою стоїть завдання розвитку особистості, творчих здібностей школярів, тому і навчання повинно бути не лише повідомленням нового матеріалу, а швидше виявленням досвіду учнів, їх позицій стосовно тієї чи іншої проблеми. Освітній процес має бути інформативно – розливальним.  В наш час потрібно знайти місце у навчально –виховному процесі предметам естетичного циклу. На мою думку, одним з оптимальних засобів розв’язання цієї проблеми є інтеграція (від лат. Integrazio – відновлення, об’єднання) предметів естетичного циклу.

    Наша школа, об’єднавши зусилля учителів початкових класів, літератури, музичного мистецтва, історії, образотворчого мистецтва, світової художньої культури, прагне на практиці вирішити ці проблеми. Найбільш оптимальним видом інтеграції, є вивчення однієї теми з точки зору декількох предметів, тому такий урок доцільно провести двом або трьом учителям. Перший учитель розпочинає подачу матеріалу, наступний продовжує вже з точки зору свого предмету. Матеріал подається зі своїми певними прийомами, формами, методами проведення.  Результатом роботи на уроці повинно бути досягнення поставленої мети. Отже, у свідомості учнів формується кінцеве уявлення про предмет, подію, тощо. На інтегрованих уроках учні слухаючи розповідь учителя, постійно співпрацюють з ним, вступають в діалог. Висловлюють свою думку. Педагоги прагнуть розвивати критичне мислення школярів, поважати думку інших, аргументовано відстоювати її, направляти „в вірне русло”. Такі інтегровані уроки добре вчать дітей орієнтуватися у світі творчості, інтегрувати і синтезувати знання про різні види мистецтва, спрямовують на розвиток самостійності, ініціативності, створюють умови для подальшого самовдосконалення. У сучасному соціуму розвиток особистості учня є важливою проблемою. Предмети художньо – естетичного циклу : музика, образотворче мистецтво, література, художня культура розвивають почуття гармонії, ритму, звуку, кольору, фантазії, тощо. Саме музичне мистецтво – це джерело розвитку особистості дитини, зростання духовних, морально – естетичних і творчих цінностей учнів. Навчатися музиці  - означає розуміти її через інтонацію, інші види мистецтва: метод цілісної композиції, „партитура запитань”, різноманітність і поліфонізм форм практичної роботи.  У початковій доречно посилити акцент на розвиток емоційно – естетичної чутливості сприймання навколишнього світу, власна творча практика дитини повинна бути основною у роботі з сприйняття музики. Своєю  метою при спілкування з підлітками і  старшокласниками я бачу пошук сенсу життя та себе у ньому. У цьому віці особливої уваги потребує поглиблення власного характеру сприймання та самостійного мислення. Вчитель повинен добре знати індивідуально – психологічні особливості дітей з якими працює. Доречно використовувати різноманітні форми проведення уроків: уроки – вистави. Ця форма проведення подобається і запам’ятовується учням, дає змогу проявити акторські здібності, вміння імпровізувати, учень обирає роль, виготовляє костюм. Вчитель виступає у ролі режисера, психолога, співрозмовника, порадника. Прикладом таких уроків може бути урок у 2 класі – інсценізація опери М.Коваля „Вовк і семеро козенят”, тощо. Урок –гра, наприклад, допомагає закріпити навчальний матеріал, сприяє розширення знань з музичного мистецтва, розвиває творчі  здібності учнів. Я проводжу уроки – ігри: „Відгадай, мелодію!”, „Два рояля”, „Сім нот”, „Співаємо карооке”. Також доречно використовувати ігрові моменти при розучуванні пісень. Це музичні інсценівки. Наприклад, пісенька „ По гриби” („...Через міст перейти треба нам малята, по гриби в лісі назбирати”). Діти у формі гри із застосування інсценізації краще запам’ятовують слова пісні, вільно і впевнено імпровізують, орієнтуються у нестандартних ситуаціях. У середніх та старших класах я використовую цикли пізнавальних ігор: „Це треба знати! ”, „Що? Де? Коли?”. Діти пізнають нову інформацію, збагачують набутий багаж знань. Творчі завдання  - це здатність дітей проникнути  у музичне мистецтво. Тут бажано використати репродукції картин, малюнки самих учнів, картки із творчими завданнями, художні фотографії.  Для більшої зацікавленості школярів, залучення їх до активної співпраці, у своїй роботі, я застосовую такі форми роботи: проведення естетичних класних годин (для 1-4 класів): „Барвінкові очі дитинства”, години мистецтва у групах продовженого дня : „Незгасаючі зірки Полтавщини”, „Рідкісні народні інструменти”, музичні вітальні (для 8 -11 класів), свята села, естетичний курс для батьків: „Звітні концерти”, „Батьківські конференції”.    

     І   останнє, на чому б я хотіла зауважити: що саме  перше, початкове ставлення школярів до мистецтва прекрасного, духовного багатства  кожної   людини залежить  від учителя, який би предмет він не викладав. Кінцевою метою діяльності учителя є формування в учнів системи естетичних цінностей, виховання потреби у духовному самовдосконаленню, самоосвіті, поглибленню і зміцненню набутих знань, збереженню і переданню нащадкам досвіду і неоцінених скарбів людства. Потрібно пам’ятати про наступне покоління, якому жити і творити  своє майбутнє у такий непростий  час, тому ми повинні передати учням всі свої знання, навчити їх мудрості ,  любові і поваги до оточуючих  себе людей.

    Я вважаю, що майбутнє у наших - учительських руках, нам його будувати і жити  далі, тому  потрібно прививати все хороше і добре дітям зі школи. У цьому, на мою думку, і є найголовніше завдання учителя перед батьками, суспільством, державою в цілому!

Реалізація музичного виховання школярів

на основі  світової та національної культури

      Для сучасної української школи ідеї гуманної педагогіки особистісно - орієнтованого навчання надзвичайно актуальні. У  зарубіжній європейській педагогіці , цей  тип навчання яскраво  виявився у педагогічних системах Марії Монтессорі, Рудольфа Штайнера, Селестена Френе, Роже Кузіне. Окресливши основні ідеї цих систем, можна зробити висновок, що  педагогічне кредо вчителя - це експериментальне вивчення дитини в умовах її вільного розвитку в спеціально організованому середовищі.

  Монтессорі обгрунтовує таку періодизацію дитинства:

n від 3 - 4 до 6 років -  дитина будує сама себе в процесі мовленнєвого і сенсорного розвитку;

n від 6 до 9 років - дитина дослідник: орієнтація на світ  засобами власної діяльності;

n від 9 до 12 - 16 років - дитина вчений: нагромаджує факти, знання, створює чуттєвий образ Всесвіту, у взаємозвязку його частин, бачить своє місце в світі.

 М. Монтессорі створювала свою систему протягом багатьох років. Постійно буваючи серед дітей, вона надавала виняткового значення підготовці середовища, його організації, взаємодії дитини з дидактичним матеріалом в освоєнні навчальних навичок і матеріального світу. Монтессорі не раз підкреслювала, що треба організувати діяльність дітей так, щоб вони, відчувши радість від порядку, самопізнання й взаємодопомоги, відчували внутрішню свободу і відповідальність.

    Вивчаючи основні праці Монтессорі: «Дім дитинства», «Метод наукової педагогіки», «Керівництво до мого методу», «Самовиховання і самонавчання у початковій школі»,  зокрема працюючи паралельно у дитячому садочку «Рукавичка», я прийшла висновку до основних принципів виховання:

n створення доцільного виховного і розвивального середовища;

n міцний звязок з природою;

n постійне вивчення особистості дитини, в її діяльності;

n співробітництво з дорослими, батьками, з іншими дітьми;

n робота дітей у різних вікових групах;

n виховання позитивних почуттів;

n виховання власної гідності дитини;

n самопізнання своїх можливостей;

n привчання  до самодисципліни;

n самоорганізація і порядок;

n тісний  контакт з дітьми.

У Монтессорі- центрі  при Челстерфілд Дей Скул у Сан- Луїсі (США), де готують  педагогів для дитсадків і шкіл для різних країн, вважають, що перенесення педагогічної ідеї або цілісної системи в нову культурно-освітню ситуацію, потребує адаптації. Це складний процес. Використання ідеї Монтессорі на українському грунті також потребує модифікації, врахування методичних традицій.

Цікава методика предметних уроків, побудована за Монтессорі. Їх психологічна основа - організація експериментальних контактів  дітей  із зовнішнім, переважно предметним світом (сенсорне і розумове виховання) або  моральне виховання через аналіз і спостереження життєвих фактів людської поведінки.

 Водночас Монтессорі підкреслює важливість економії сил учнів, закликає педагогів замислитися: «Як сили використати найповніше, допомогти приносити плоди,  не витрачати марно? Який відпочинок потрібний? Якою має бути тривалість уроку? Які заняття під силу дитині в різні години дня?...»

     Цікаво, незвично для сучасного вчителя, розвязує вона проблему заохочення і покарання у навчанні. Натомість пропонує цілеспрямовано формувати у дітей навички  поведінки, волю по подоланню труднощів, саморегуляцію. Так, автор розкриває значення активності самої дитини. Вона повинна виявлятися на різних рівнях: наслідувальна, виконавська, самостійно-ініціативна, яка допомагає становленню творчої активності.

     У системі Монтессорі індивідуалізація навчання і виховання виявляється багатогранно: постійне вивчення психологічних особливостей дітей  (мислення, пам’яті, волі, характеру, почуттів, пізнавальних інтересів), вибір сукупності методів і прийомів відповідно до рівня розвитку вихованців, дозування навантаження, постійне нарощування складності роботи.

      Вивчаючи праці Монтессорі і враховуючи таку особливість дітей молодшого шкільного віку, як рухливість, вважаю, що домінуючими методами початкового навчання , мають бути практичні дії з дидактичними матеріалом різного призначення.

   За В.А.Сухомлинським музичне виховання - це  не виховання музиканта, а виховання перш за все людини!»                          
 На мою думку, музична культура - це  поєднання музики і її соціального функціонування . Це складна система, в яку входять музичні цінності, які створюються і зберігаються в суспільстві,  всі види діяльності по створенню, зберіганню, використанню музичної скарбниці  багатьох поколінь.

  Вивчаючи праці видатних педагогів,  музикантів,  я у свої роботі ставлю такі завдання:

  формувати  емоційне, діяльно-практичне  відношення учнів до музичного мистецтва; прививати цікавість  до уроку музики, застосовуючи  різні методи та форми роботи, що до його проведення; навчати дітей елементарним музичним поняттям з основ музичної грамоти;  розвивати музичні здібності : слух, пам’ять, почуття ритму; вчити дітей співати  інтонаційно-чисто, ритмічно-точно, емоційно-виразно, в характері, відповідному темпі, розширювати музичні здібності: діапазон голосу;   формувати навички вокально-хорового, ансамблевого та сольного співу; вчити співати  A ccapella; відчувати музичний супровід, правильно співати з акомпониментом ; навчати дітей грі на дитячих музичних інструментах; проводити різноманітні позакласні масові свята, концерти, вечори відпочинку, конкурси, змагання; заохочувати і зацікавлювати дітей до участі  у позакласних виховних заходах; розкривати таланти серед учнів; підтримувати їх у подальших конкурсах, фестивалях, оглядах художньої самодіяльності; тримати постійний зв’язок з батьками дітей: проводити звітні концерти на батьківських конференціях, зборах; звітувати про проведену роботу перед жителями села: на концертах, народних гуляннях, святах, тощо. Загалом, я вважаю за необхідне,  розвивати здатність сприймати музику, живе образне мистецтво, народжене життям і нерозривно повязане з ним. Виховання - я розумію, як процес ознайомлення з кращими , доступними учням, прикладами Світової музичної культури, скарбницями народної музики; вивчення системи знань про музику: основи музичної грамоти, ознайомлення з життєвим і творчим шляхом відомих композиторів, музикантів, поетів; розширення кругозору , на основі засобів музичної виразності, вивчення основних музичних жанрів і форм, ознайомлення та гра на елементарних дитячих музичних інструментах.

Основна  моя мета - вводити дітей у світ великого музичного мистецтва, навчати їх любити, цінувати і розуміти музику в усіх її різноманітностях форм і жанрів.  
   У роботі з батьками я спираюся на витоки родинної педагогіки, в основі якої лежить прагнення зробити наших дітей розумними, вихованими, інтелектуально - розвиненими, здібними до обрання в майбутньому, дороги до знань, улюбленої  професії, щасливими. Я вважаю, що будь-яка обрана дитиною стежка у світ , тобто її робота, повинна приносити не тільки матеріальне забезпечення, але й задоволення, захоплення , радість від зустрічі з нею. Я вбачаю батьків союзниками у навчанні і вихованні дітей, адже сама маю донечку і вважаю, що від поведінки перш за все батька і мами, залежить майбутнє їхньої дитини. Тому, я стараюся і батьків залучати до проведення різних позакласних заходів. Наприклад, батьки нашої школи, є активним учасниками художньої самодіяльності. Вони з великим задоволенням приймають участь у новорічних ранках, виконуючи одні з головних ролей у святі: Діди Морози, Принцеси, Сніжинки,  Вовчики, Лисички,   тощо. Це так захоплює і особливо зближує дітей і батьків. Кожна дитина з великою гордістю і авторитетом серед інших вважає саме свою маму чи тата. Я дуже вдячна тим батькам, які знаходять час і допомагають  у проведенні таких заходів. Навіть з першої зустрічі з батьками учнів  першого класу, я стараюся зробити все, щоб вони відчули, що мені не байдужа доля їх маленьких «артистів». Я люблю і поважаю всіх дітей, тому за роки роботи у школі,  я зробили висновки, що на вірному шляху, адже батьки приходять порадитися, запитати про успіхи дитини, про її здібності. Кожна мама чи тато, з великим задоволенням приходять на концерти, свята, де виступають їх дітки, бо для них немає кращої доньки чи сина, чим їх. Це я говорю з впевненістю, адже завжди відчуваю гордість, коли виступає моя донечка. Хоча вона ще лише студентка культурно – освітнього училища ім. І. П.Котляревського, я вважаю, що все добре й хороше потрібно прививати з раннього дитинства, саме в той період, коли ми, батьки, формуємо особистість дитини. Саме від нас залежить її майбутнє!

З педагогічного досвіду учителя музичного мистецтва:

 „Реалізація музичного виховання школярів на основі української музичної культури. Розвиток музики у поступовому русі і часі, нерозривно повязаномуз  іншими видами мистецтва”

     Предмети «Музичне мистецтво» у 1 – 4    та  у 5 - 7 класах,  «Мистецтво»  - у 8 класі та «Художня культура» у  9, 10, 11 класах вивчаються в загальноосвітній  середній школі з метою сприяти формуванню у молодого покоління високих моральних і естетичних якостей, розширенню кругозору, розвитку музичних задатків і здібностей, зокрема різних видів музичного слуху, ладового і ритмічного почуттів, музичної пам’яті, здатності до музично - слухових уявлень. На уроках музичного мистецтва, мистецтва, художньої культури та позакласних заняттях я ставлю  перед собою такі завдання: навчити дітей розуміти музичне мистецтво, радіти  від зустрічі з музикою, відчувати потяг до постійного спілкування з нею. Дітей навчаю  правильно сприймати  музичні твори; учні оволодівають основами вокально-хорового виконавства  і  музичної  грамоти,  навчаються грати на елементарних дитячих музичних  інструментах. Яскраві образи класичної, народної, сучасної  музики, яку діти вивчають, позитивно впливають на їхні думки, сприяють розвитку музичного сприйняття.

 

          Серед  різних видів музичної роботи в школі є хоровий спів,  який найбільше пов’язаний зі слуханням музики та музичною грамотою. Оскільки дітям властиве образне, конкретне мислення, поєднання в пісні словесного і музичного мистецтв робить її особливо впливовою на учнів. Багатозначний текст доповнюється і поглиблюється  музикою, в якій композитор виражає своє ставлення до  змальованих у вірші подій або явищ. Пісня залишає в душі людини незабутній слід, отже, виховне  значення пісенного мистецтва важко переоцінити.

 

       На мою думку, треба підкреслити, що особливо музичний твір впливає  на  учнів у процесі хорового співу, адже діти, виконуючи пісню, відтворюючи її образи, стають  пропагандистами почуттів, думок і поривань,  втілених  у ній  автором. У процесі хорового співу також найкраще розвиваються музичні  задатки і здібності учнів.  Правильне відтворення мелодії пісні вимагає  максимальної  активізації  музичного слуху, музичної пам’яті, музичних слухових уявлень тощо. Для того, щоб ритмічно правильно і виразно про інтонувати пісню, треба навчитися координувати свій голос з музичними слуховими уявленнями. На мою думку, в процесі «спроб і помилок»  під час хорового співу на основі так званого  зворотного звязку, розвиваються, стають тонкішими, чюттєвішими,  ладо - ритмічне відчуття і музичний слух (висотний, тембровий, гармонічний). Отже, в активності хорового співу закладені багатющі можливості музично - вокального розвитку виконавців.

 

       Всі засоби музичної виразності об’єднує в собі мелодія. В  реалістичній музиці мелодія - головний носій музичного змісту. Видатний музикознавець Борис Астафєв вважав мелодію «душею музики». Цими ж словами характеризував мелодію і  С. Рахманінов. Ясність, опуклість, виразність мелодії робить музичний твір  доступним для  сприйняття.

 

        Нині доведено, що, слухаючи незнайому музику,  людина в першу чергу сприймає  мелодичні уривки твору. При звучанні знайомого музичного твору, слухач внутрішньо співає мелодію і його голосові зв’язки  знаходяться у такому стані, нібито він співає насправді, але вони діють загальмовано, адже насправді, співає тільки виконавець, а та людина, що слухає, може уявляти себе артистом, підспівуючи, повторюючи за  співаком. Тому  досить часто, ми маємо приклади того, що людина, яка не зв’язана тісно  з музикою, самостійно не може відтворити той чи інший твір.

 

       В мелодії виключно важливу роль відіграє її  інтонаційно - ритмічна сторона, хоча і інші  елементи (тембр, динаміка, темп) мають серйозне значення. Зміна цих виражальних засобів  приводить до зміни  змісту мелодії. Але, на мою думку, найголовніше, від чого залежить сама суть мелодії , це ритмічно і метрично  організований інтонаційний стрій  у нерозривній єдності  із зазначеними засобами виразності.  Зміна інтонації найбільше  змінює зміст мелодії.

 

      Однією з найважливіших  умов художнього виконання мелодії,  на мою думку, є правильне інтонування. Відомо, що в музиці звуки, які утворюють мелодію,  на відміну від  мовної мелодики,  мають чітко визначену висоту, вступаючи у певні  висотні, ладово - організовані  співвідношення. Ця своєрідна  риса мелодії  знаходить своє  відображення  в нотному записі. Неточне інтонування навіть окремих звуків мелодії, не кажучи про  заміну звуків іншими, змінює ладово - висотні співвідношення звуків, отже,  порушує її інтонаційний зміст, тому  на  уроках музики та у роботі позакласних гуртків я  ставлю  найперше завдання - навчити дітей  правильно інтонувати мелодію пісні, що забезпечить правильне  унісонне звучання  всього класного хору. Поряд з цим унісон  є основою двоголосого, триголосого та багатоголосого співу. Якщо кожна хорова партія має добрий (як кажуть, «чистий») унісон, то у багатоголосому  співі голоси будуть добре  поєднуватися і зливатися. І правильний темп, і тонке нюансування, і красиве звукове забарвлення посилюватимуть враження від мелодії лише тоді, коли вона буде чітко відтворена. Я вважаю, що точне інтонування мелодії створює передумову  для правильного розуміння її виконавцями, адже тоді їм легше зрозуміти і відчути  втілені у музиці думки і почуття,  легше передати своє ставлення до її змісту.

 

       Не випадково, темперований стрій фортепіано  не задовольняє співаків під час  a cappella   співу, який вимагає більш загостреного  інтонування деяких ступенів ладу. Наприклад, дещо розширене  інтонування великої терції    тонічного мажорного тризвуку, дещо звужене -  малої терції у тонічному мінорному тризвуці  допомагає підкреслити ладову сутність мелодії, тяжіння нестійких звуків до стійких, характерне забарвлення мажору або мінору. Користуючись так  званим  зоновим строєм, я прагну  загострити інтонаційний зміст мелодії, ладове забарвлення і   логіку її розвитку, що є цілком можливим для голосу людини і для музичних інструментів з нефіксованим строєм  

 

 ( скрипка, контрабас, віолончель).

 

         Потрібно зауважити, що термін «інтонування» в музикознавчій і  музично-педагогічній літературі  вживають як у широкому , так і у вузькому  розумінні.  У вузькому - це поняття означає точне відтворення  ладо-висотних співвідношень звуків,  більш широке тлумачення цього терміна, запроваджене академіком Борисом Астаф’євим, передбачає повноцінне виконання  музики, розкриття її змісту,  стилю,  жанру, обумовлене багатьма іншими факторами у взаємодії всіх інших елементів  виразності.  У своїй роботі я намагаюся якомога   якісніше і точніше виконувати всі принципи поєднання  обох значень , звичайно наскільки дозволяють зробити це знання дітей, зважаючи на те, що це не музична, а загальноосвітня підготовка школярів, яка передбачає  лише ознайомлення  з деякими елементарними поняттями з  основ музичної грамоти і за браком часу, тобто  за одну годину уроку з музики та музичного мистецтва, нам учителям музики, доводиться  переважно вивчати  потрібний матеріал у значно стислій формі, і ми приділяємо відповідно менше часу для вивчення і удосконалення того чи іншого   музичного   твору.  Це , я   вважаю, найбільша проблема, яка постає перед учителем музики - мала кількість годин, яка  виділяється на освоєння предмету, адже  зазвичай, як правило всі діти полюбляють   музику.  Комусь  більше подобається математика, комусь українська мова, тощо, але такий специфічний, на мою думку, предмет потрібний всім  дітям, бо музика супроводжує людину все її життя, допомагає розрадити, підняти настрій, заспокоїти, розвеселити, повчає і є основою духовного  світу  людини, мистецтва краси і багатства,  мистецтва прекрасного.

 

         У шкільній практиці, за роки моєї  роботи з дітьми, доводилося   зустрічатися з  серйозними  труднощами , коли йдеться про правильне інтонування пісні. Однією з найбільших перешкод на шляху до чистого  інтонування є те, що  деяка частина учнів  співає не в тон з класом, якщо взагалі можна назвати співом злегка ритмізований говірок на низьких звуках голосу  без чи майже без будь-якої  інтонації.  Тоді як більша частина класу співає пісню більш  або менш правильно в нормальній теситурі дитячого голосу ( ре1- ре2), діти, про яких іде мова, не співають , а  нібито «гудуть»  на одному - двох низьких звуках,  приблизно між соль - до1- ре1.

 

     На  це явище звертали увагу ще найдосвідченіші педагоги О. Карасьов «Методика співу», О.Маслов «Методика співу в школі, заснована на  новітніх даних експериментальної  педагогіки» , які  в наслідок практичних спостережень над учнями,  зробили висновок, що дітей, які зовсім нездатні відтворювати  пропоновані музичні звуки, налічується не більше

 

10-20% . Вивчаючи праці О.Маслова, я зробила  висновки і  розділила діток за їхнім музичним слухом на дві категорії: до першої належать учні зі слухом, який дає можливість одразу  правильно відтворити  дану висоту звука, до другої - ті, чий слух здатний відтворити  тільки голосні і приголосні незалежно від їхньої  абсолютної висоти. Про невміння співати в нормальній теситурі дитячого голосу,  в своїх працях вказували Д. Зарін, В. Колпаков. У  моїй роботі з дітьми я зустрічалась з цікавими випадками : як тільки учні  роблять спробу  заспівати будь-яку пісню,  незважаючи на  всі зусилля і допомогу вчителя, діти вперто відповідають  яким-небудь низьким звуком - до1 або сі малої октави й навіть нижче, деяким вдається піднятися до мі або фа1 октав, але після цього голос знову падає вниз. Іноді, я ще зустрічалася   з неймовірними «явищами природи», коли деякі мої учні протягом тривалого часу зовсім не інтонували, тобто співали  всю пісню на одному звуці. Мені були цікаві такі випадки, і що ж було далі? А далі, вивчаючи це явище у працях музикознавців, я зустріла, що Н.Гродзенська характеризує спів «гудошників» як «неправильний» , «дуже поганий спів». Б.Теплов називає такий спів «говірком».  О.Сергєєв свідчить,  що деякі дітки співають всю пісню на одній висоті,  гудучи звуком,  не розрізняють його висоти і співають  «гудуть» низьким голосом  нижче на  кварту або квінту,  ніж весь клас.

 

         Я постала перед завданням знайти шляхи боротьби і подолання таких проявів!

 

 Для цього -   спробувала диференціювати дітей. І що?  Через певний період часу, я дійшла висновку, що таке , будемо говорити «захворювання»,  як гудіння,  у багатьох дітей,  (адже я працюю  також і з маленькими дошкільнятами у нашому дитсадочку   «Рукавичка»), скоро проходить. Це явище описує  О.Сергєєв у своїх  працях  « Виховання дитячого голосу».

 

         Учитель із Санкт-Петербургу  І.Сєдих, зробив масове обстеження 3700 першокласників щодо інтонування і виявилося,  що 11,5%  учнів співають не в тон з класом, тобто  «гудуть».

 

 Вивчаючи праці різних видатних людей,  я дійшла висновку, що протягом 23 років, вчені  продовжуючи свої дослідження, перевірили ще 36  перших класів Київських шкіл, і уявляєте, відсоток «гудошників» не збільшився, а навіть зменшився до 8-9%. Чим це пояснити? Прогресом вперед? Може, щось у цьому і є,  але питання про відсоток “гудошників” у ЗОШ школі, не останнє. Якоюсь мірою, це показник хорової культури, факт цілком закономірний. Діти відвідують музичні ранки, вечори у  палацах та будинках культури,  слухають і,  якщо є змога,  дивляться дитячі опери і балети,  беруть участь у музичних гуртках,  відвідують музичні школи, прилучаються до музики ще з дитячого садочка. У наш час, майже кожен має вдома магнітофон, музичний центр, планшет, відео, комп’ютер, звичайно телевізор, радіо, тощо,  і тому такий прогрес пояснює деяке покращення, адже діти люблять співати і тягнуться до співу.  І. Пономарьов фальшивий спів невеликої групи дітей, називає «гальмом у розвитку дитячої хорової культури».  З моєї практики, можу сказати наступне: фальшивий спів негативно впливає на розвинення музичного і вокального слуху значної кількості учнів, які інтонують більш-менш правильно, приєднуючись до наймузичніших, чисто співаючих дітей, гудіння заважає координації музичного слуху і голосового апарату. Зі своїх спостережень можу  зробити висновок, що  правильно проспівати без підтримки музичного інструмента  або вчителя  мелодію знайомої пісні  можуть 20%. Значна частина учнів інтонує найзручніші місця пісні чисто, а менш зручні з  вокального боку - приблизно. Ось саме цій частині класу дуже небезпечно чути, як постійний фон «гудіння», що різко порушує унісон, вироблення якого на даному етапі музичного виховання, становить одне з основних завдань.

 

Не можна забувати, що  під час хорового співу,  дітей потрібно вчити узгодженим колективним діям, тобто хорові навички - це навички узгодженого інтонування, ритму, тощо.

 

    Ні в якому разі,  я особливо наголошую на цьому, не можна звільняти не інтонуючих дітей від хорового співу на уроці музики. Звичайно у сольне виконання, цих учнів не бажано включати,  щоб не образити їх вміння співати по своєму. А от  у співі хором (класом, на уроці ансамблем, не виносячи це за межі класу, на концертний виступ, тощо)  їх потрібно залучати.  Через певний період, ми побачимо результат - поступове покращення, бо саме при тренуванні, можна отримати якийсь результат. Можливо не зразу,  як я переконалася у своїй роботі, це все приходить з часом, з наполегливим тренуванням,  навіть можу сказати, з впертістю у досягненні мети.

 

     Якщо звільняти дітей від хорового співу,  то  їхня вокально-слухова вада буде  закріплюватися, поглиблюватися, і усунути її буде все складніше. Мені доводилося спостерігати  за учнями 4-5 класів, коли  їхнє гудіння вчитель своєчасно  не виправив. Як результат -  вони соромились своєї вади, вважали себе за «безслухих», вокально і музично неповноцінних, а вчитель роздратовано щоразу просив їх не співати. Це закріплює у дітей, що не співають в тон з класом,  відчуття  «неповноцінності». Старша дитина буде глибоко переживати від невміння співати  «як всі».  Переконання в тому, що спів для них недоступний, ще більш віддалить їх від колективних, я підкреслюю, хорових занять. Разом з тим,  мої спостереження свідчать про те, що  такі діти люблять співати і тягнуться до співу. Якщо їх звільнити від співу у школі, вони будуть позбавлені  можливості активно художньо виявляти себе у співі, мати велику естетичну насолоду, співаючи у колективі. Отже, таке звільнення дітей я вважаю неприпустимим! Це дуже гальмує розвиток цінних, універсальних здібностей дітей,  збіднює нашу хорову  культуру!

 

      Це одна з  основних проблем, над якою  я стараюся якомога більше працювати, і ні в якому разі не обділяти дітей своєю увагою, навчаючи їх правильності співу, виявляючи таланти серед молодших діток, підтримуючи їх у подальшому.  Адже діти, на увагу вчителя, завжди відповідають повагою, вдячністю у їх подальшому, можливо творчому  житті, а можливо навіть зовсім не пов’язаному з мистецтвом музики і співу. Проте, свої перші прояви артистизму,  вони памятають на все життя і з великим задоволенням згадують роки навчання у школі.

 

    На універсальність здатності співати, вказувало багато вчителів, зокрема таких, як: М.Брянський, Д.Зарін, В.Колпаков, О.Маслова та інших, праці яких я вивчала і детально ознайомлювалася з проблемами музики і співів у загальноосвітніх  навчальних закладах.

 

З впевненістю своїх поглядів, на основі підтверджених фактів і доказів,  можу сказати, що співати можуть і повинні всі діти. З моєї практики з дітьми  роблю висновок, що тільки систематично працюючи з не інтонуючими учнями, можна значною мірою виправити недоліки інтонування. Фальшивий спів - це явище непостійне. Як писав   Маслов, за допомогою регулярних занять такий слух, за рідким винятком, (хоча буває й таке,  що зустрічаємо і зворотні випадки - без змін на краще)  розвивається до рівня слуху, який сприймає різну висоту.  Питання про необхідність навчати всіх  дітей співу, порушувалося ще у другій половині 19 століття, під впливом прогресивних педагогічних ідей М.Добролюбова, М.Чернишевського, К.Ушинського.

 

      Американський  психолог К.Сірош, який твердив, що звуковисотна чутливість не піддається виправленню під впливом вправ і  регулярних тренувань.  На його думку, діти, які не мають музичного слуху, не зможуть його розвинути, як би їх не вчили. Сірош вважав, що ті діти, які не чують різниці між 2-ма музичними звуками, що дорівнює 70 центам (цент  - 0,01 частина півтону), не повинні мати нічого спільного з музикою. Я категорично заявляю, що це не так, і  за роки своєї роботи у школі  я маю багато прикладів  значного покращення як слуху  у  дитини, так і співу.

 

     Це твердження вважаю глибоко невірним і шкідливим! Вчений М. Гарбузов довів, що навіть висококваліфікований музикант-професіонал з абсолютним слухом залежно від обставин,  іноді допускає поріг розрізнення, який дорівнює  50 центам, а К. Сірош хоче ізолювати дітей від музики, які не відчувають різниці між двома звуками у 70 центів.  Я  вважаю, що  хибним є невіря у можливості розвитку  музично - слухових  задатків  дитини під впливом вправ.

 

       На мою думку, задатки і здібності, у тому числі музичні,  які вже є у переважній більшості людей,  розвиваються у процесі виховання. Отже, необхідно активно втручатися у  розвиток музичних задатків, зокрема у ході систематичних занять ,  виправляючи неточне інтонування.

 

      На жаль,  у наших школах, як показала практика,  часто учителі, не звільняючи дітей від співу,  не приділяють їм спеціальної уваги і додаткового часу. Таким чином  ці учні, співаючи разом з усіма, погіршують спів інших, які частково починають також фальшивити: співати   інтонаційно-нечисто, ритмічно - неправильно, емоційно-невиразно. Вчитель ставиться до нечистого звучання класного хору, як до стихійного лиха; терпить його, вважаючи, що виправити його не має можливості.  Відомий професор К.Птиця,  у  зв’язку  із  зміною назви «урок співів» на «урок музичного мистецтва», вказував на  музично - слухові уявлення (особливо слабо розвинені у більшості першокласників). Адже саме у школі, діти вже детально вчаться співати, до цього переважно ніде не співаючи, або лише починаючи співати у дитячих садочках, чи з мамою, бабусею,  татом, сестрою. Та коли доходить справа до правильності співу,  ми бачимо , на жаль, різні результати.

 

       Тому,  я вважаю, що діток потрібно привчати співати, навчаючи змалечку, не ламаючи їх природних задатків. Діти вчаться любити музику, починають захоплюватися нею, з цікавістю працювати, досягати певних наслідків.
       У процесі навчання учні формують свій художній смак,  розвивають всі види музичного слуху,  пам’яті,  набувають музичних  знань, вокально-хорових навичок і вмінь.

 

       Логічна послідовність усіх компонентів уроку забезпечує систематичний  музично-хоровий розвиток учнів. Для них урок повинен бути цілісним, неподільним на частини процесом музикування, а цікавим, захоплюючим, який має свою «драматургію», свою логіку, свій розвиток, свою емоційну лінію.

 

    Для зацікавлення я вношу у заняття  елемент гри, імпровізації,  стимулюючи учнів до створення коротких сценок, діалогів, ігор. Але з розрахунком на те, щоб це не було нецікавим елементом уроку, а було навпаки цікаво, і дітям хотілося продовжити вивчення на наступному уроці. Наприклад, розпитую про домашні і позашкільні справи, про родину, друзів (діти, як правило, полюбляють поділитися новинами, своїми якимось цікавими справами), цим самим відбувається зближення , колективізм  класу, групи дітей. Це значною мірою впливає на  стосунки дітей і учителя, повагу до нього, розуміння, підтримку, якщо цього вимагають якісь обставини.

 

     Світ мистецтва, в тому числі і  музичного, надзвичайно багатий, складний і різноманітний. Він має надзвичайний вплив на емоційну  та інтелектуальну сферу  людини. Відтак, мистецтво виступає джерелом цілісного виховання духовного світу особистості, цінних світоглядних орієнтацій, художньо-творчого розвитку, а не лише засобом художнього чи естетичного виховання. Виходячи з цього, я користуюся програмами, зміст яких спрямований

 

на формування у свідомості учнів цілісної картини культурного простору, особистісно-чіткого ставлення до мистецтва, розуміння специфіки художньо - образної мови різних його видів, на розвиток емоційно-почуттєвої сфери,  асоціативно - образного мислення, якостей творчої особистості та потреби у художньо-творчій діяльності.

 

  Музика позитивно впливає на дитину і до народження, і в наступний період. Щоб відчути позитивний вплив музики на дитину, лікарі радять вагітним жінкам слухати частіше ліричну музику (особливо класичну). Так, прослуховування Моцарта сприяє розвитку розумової діяльності дітей. Вчені називають це явище "ефектом Моцарта". Ізраїльські вчені стверджують, що "ефект Моцарта" нормалізує обмін речовин недоношених дітей, який допомагає швидко досягти необхідної ваги. Після народження в дітей раніше багатьох інших людських здібностей виявляються музичні здібності, а саме: емоційна чуйність і музичний слух. Проявляється це вже в перших же місяцях життя дитини, коли малюк здатний емоційно відгукуватися на веселу або спокійну музику. Він зосереджується, затихає, якщо чує звуки колискової, стає активнішим на веселу, бадьору музику. Вчені, які займаються науковими дослідженнями про вплив музики на фізичний розвиток дітей дошкільного віку, вважають, що систематичні заняття музикою дозволяють значно підняти ІQ, тобто інтелектуальний потенціал людини, краще розвинути пам'ять, аналітичні здібності, орієнтацію, не кажучи вже про позитивну корекцію нервової системи. Виходячи із науково-медичних досліджень, виділилась окрема галузь терапії, музична терапія (музикотерапія). Експериментальні дослідження свідчать, що сьогодні музичне мистецтво у корекційному плані має позитивне значення. Музика, спів можуть вгамувати біль, прискорити чи уповільнити пульс, нормалізувати артеріальний тиск, зміцнити імунну систему, відволікати, схиляти до сну, нормалізувати дихання та кровообіг, знімати втому та повертати бадьорість. Ритмічна й енергійна музика в стилі маршу тонізує багато м'язів, що вкрай корисно для фізичного розвитку дітей. Тому доречно робити зарядку під бравурну музику. Для деяких дітей музика є засобом фокусування. Вона робить дітей цілеспрямованими, допомагає зосередити мислення на певній темі (малювання під музику), одночасно знімає стрес і втому. Якщо дитина засинає і прокидається з музикою, вона буде набагато щасливішою і здоровішою. З допомогою музики здійснюється корекція емоційних відхилень, страхів, неконтрольованої поведінки, комунікативних ускладнень, вона сприяє загальній розкомплексованості дитини, подоланню невпевненості у собі. Однак, замість того, щоб слухати музику, набагато корисніше співати самому. Австралійські лікарі навіть практикують в лікувальних цілях сеанси співу (Вокалотерапія). Досить наспівувати найпростішу мелодію, щоб ви відчули себе краще. Тому заняття співом чи музикою дуже корисні для фізичного розвитку дітей. Музично-ритмічні рухи, які використовуються на музичних заняттях вдосконалюються фізичний вигляд дитини, спонукають до правильної постави, координації рухів, їх гнучкості й пластичності. Під дією ритму активізується дихання, збільшується вентиляція легень. Вправи, ігри, танці, музично-ігрові драматизації спонукають дітей передавати образи, картини життя, характеризувати персонажі за допомогою образних і танцювальних рухів, жестів, міміки, тобто вчать керувати своїми діями, розвивають рухову моторику, координацію і точність рухів. Моральний розвиток. Музика безпосередньо впливає на почуття дитини, формує її моральний образ. Її вплив буває часом сильнішим, ніж вмовляння або вказівки. Знайомлячи дітей з творами різного емоційного, освітнього змісту, ми спонукаємо їх до співпереживання. Пісні про рідний край, народна музика виховують патріотичні почуття. Хороводи, пісні, танці різних народів викликають інтерес до їх звичаїв, виховують інтернаціональні почуття. Різноманітні почуття, що виникають при сприйняття музики, збагачують переживання дітей, їхній духовний світ. Рішенню виховних завдань сприяють і колективний спів, танці, ігри, коли діти охоплені загальними переживаннями. Це вимагає від учасників єдиних зусиль. Загальні переживання створюють грунт для індивідуального розвитку, активізують боязких, нерішучих дітей. Заняття музикою впливають на загальну культуру поведінки дошкільника. Чергування різних занять, видів діяльності (співу, слухання музики, гри на дитячих музичних інструментах, рухів під музику і т.д.) вимагає від дітей уваги, кмітливості, швидкості реакції, організованості, вольових зусиль. Так, виконуючи пісню, потрібно вчасно почати і закінчити її; в танцях, іграх - уміти діяти, підкоряючись музиці, утримуючись від імпульсивного бажання швидше побігти, когось перегнати. Все це удосконалює гальмівні процеси, впливає на волю дитини. Отже, музична діяльність це створює необхідні умови для формування моральних чеснот дитини, закладає початкові основи загальної культури майбутнього людини. Розумовий розвиток Сприйняття музики тісно пов'язане з розумовими процесами і вимагає уваги, спостережливості, кмітливості. Під час слухання музики діти прислухаються до звучання, порівнюють схожі і різні звуки, знайомляться з їх виразним значенням, відрізняють характерні особливості художніх образів, вчаться розбиратися в структурі твору, помічати хороше і погане. Відповідаючи на запитання педагога, після того як прослухали твір, дитина робить перші узагальнення і порівняння: визначає загальний характер п'єси, вчиться аналізувати, мислити, фантазувати, творити.

 

 

 

Мовленнєвий розвиток

 

Музика також сприяє розвитку мовлення у дошкільнят. У процесі співу розвивається на тільки музичний слух і співочий голос, а й голосовий руховий апарат, активізується дихання, збільшується вентиляція легень. Спів поліпшує мову дітей. Співаючи , діти змушені протяжно вимовляти слова, що формує чітку вимову, сприяє правильному засвоєнню слів. Крім того, слова в пісні підпорядковані певному ритму, що також допомагає вимові важких звуків і складів. Діти набагато легше запам'ятовують і відтворюють мелодії пісень, а не окремі слова і тексти. Так як співати дітям легше, ніж говорити, музика вважається ефективним засобом лікування заїкання у дітей. Також спів допомагає швидше вивчати іноземні мови. Адже відомо, що навіть маленькі діти легко запам'ятовують пісні на іншій мові, навіть не знаючи сенсу слів. Але це їх перший крок на шляху вивчення цієї мови. Художньо-естетичний розвиток. Доведено,що музика впливає на дитину більше, ніж інші види мистецтва. Вона допомагає зрозуміти навколишню дійсність, красу природи, довершеність поезії, живопису, театру, історії свого народу. Музика - це вид мистецтва який сприяє зародженню і розвитку естетичних смаків, почуттів. Завдяки музиці дитина пізнає закони людяності, відбувається становлення моральних позицій. Тому потрібно підбирати музичний матеріал так, щоб знайомити дітей із кращими високохудожніми, доступними зразками музичного мистецтва, які дають  поштовх для внутрішнього переживання, активізують потребу в самостійному та неординарному мисленні, збагачують внутрішній світ, розвивають творчу уяву, тобто дають роботу розуму і душі. Підсумком цього є те, що в дитини створюється особливий духовний світ, у неї виявляється прагнення до духовної краси, до служіння загальній користі та добру. Підсумовуючи вищесказане  хочу зробити висновок, що музичне виховання є могутнім засобом, який сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості.

 

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 1. Т. Науменко, «Музичне виховання найменших», Київ, «Шкільний світ», 2007 2. Музичне виховання у дошкільному навчальному закладі: Збірник методичних матеріалів / Упор. І. Романюк. – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – 104 с. 3. Ветлугіна Н.О. Музичний розвиток дитини. - К.: Музична Україна, 1998. 4. Шевчук А.С. Вплив музичного, хореографічного та театрального мистецтв на виховання особистості дитини //Дитячий садок. - 2003. - № 20 (212). - С. 7. 5. Шевчук А.С. Сучасні підходи до організації музичної діяльності дітей //Дошкільне виховання. - 2000. - № 2. - С. 6-7. 6. Гураш Л. Відчути і збагнути: теорія і методика. Київ // Дошкільне виховання. – 2002.

 

 

 

            Реалізація музиного виховання школярів на основі української національної культури – це  поступовий  і довготривалий розвиток музичного сприйняття є одним із найвідповідальніших завдань на уроці музичного мистецтва у загальноосвітній школі, центральною проблемою музично- естетичного виховання школярів.

 

Особливу значущість останнім часом мають питання формування в учнів естетичного сприйняття класичної музичної спадщини минулого й сучасного, шедеврів світової художньої культури, народної музики, фольклору. Тільки такі твори містять у собі величезний потенціал, мають глибокий художній вплив на слухача.

 

       Музика є одним із наймогутніших засобів виховання, що надає естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Уміння слухати й чути музику не є вродженою якістю. Пізнавально-творчі можливості учнів розвиваються в активній музичній діяльності. У процес сприймання музики включається досвід безпосередніх переживань і роздумів учнів, який формується під упливом музичного мистецтва, а також художній досвід, пов’язаний з виконанням музики. Це дає можливість розглядати сприймання як основу засвоєння школярами втіленого в музиці досвіду естетичного ставлення до дійсності. Тому головним завданням музичного виховання учнів є формування в них активного сприймання музичних творів. Як предмет дослідження, музичне сприймання є складною і багатогранною проблемою. Потрапляючи в коло інтересів різних наук, проблема музичного сприймання вивчається відповідно в різних аспектах.

 

   У філософсько-естетичному аспекті вона розглядається через призму основних гносеологічних проблем, коли досліджуються загальні закономірності відображення дійсності в музиці, розкривається об’єктивний зміст суб’єктивних слухацьких образів, їх місце й роль у психічній діяльності людей. Зростання інтересу до питань музичного сприймання пояснюється не тільки об’єктивними чинниками, а й увагою сучасної науки до проблем особистості.

 

    Які глибинні закономірності осягнення людиною художнього світу музики? Яка роль музичного мистецтва в духовному становленні особистості? Ці питання постають як перед ученими, так і вчителями-практиками, оскільки без їх вирішення будь-яка філософсько-соціальна чи педагогічна концепція особистості буде не повною.

 

  У теорії музичного сприймання, головним чином, досліджується вплив різних чинників на музичний розвиток особистості, а також характер їх цілеспрямованого використання у процесі музичного виховання.

 

  Формування музичного сприймання школярів є провідною проблемою сучасної музичної педагогіки. Учитель має розвинути чутливість дітей до музики, ввести їх у світ краси й добра, відкрити в музиці животворне джерело людських почуттів і переживань. Великого значення в цьому процесі набуває вміла й цілеспрямована музично-педагогічна робота вчителя.

 

    У сучасній науковій літературі найчастіше зустрічаються два терміни, що визначають діяльність людини, яка слухає музику: “сприймання музики” і “музичне сприймання”. Поняття “сприймання музики” здебільшого використовується у працях психологів, воно відображає ситуацію, коли сприймання охоплює музику лише як предметний матеріальний процес, як специфічний об’єкт упливу на людину. Поняття “музичне сприймання” означає спрямування сприймання на “осягнення й осмислення тих значень, якими володіє музика як мистецтво, особлива форма відображення дійсності, як естетичний художній феномен”.

 

   Як відомо, сприймання є чуттєвим відображенням предметів і явищ об’єктивної дійсності в сукупності притаманних їм властивостей та особливостей при їх безпосередній дії на органи чуття. Музичне сприймання, у зв’язку зі специфікою об’єкта сприймання – музики, – поняття значно ширше, ніж безпосереднє почуттєве відображення дійсності, бо відбувається водночас у формі почуттів, сприймань, уявлень, абстрактного мислення. Це складний багаторівневий процес, зумовлений не лише музичним твором, а й духовним світом людини, яка сприймає цей твір, її досвідом, рівнем розвитку, психологічними особливостями тощо.

 

     Проблема формування музичного сприймання має глибоку історію. Накопичення величезного обсягу теоретичного матеріалу призвело до виникнення у XXІ ст. науки про музичне сприймання, яка на сучасному етапі виступає як наука про закономірності процесу формування та функціонування суб’єктивного музичного образу. У становленні цієї науки велику роль відіграли праці Б.Асаф’єва, Н.Гродзенської, О.Костюка, Є.Назайкінського, Б.Теплова, В.Шацької, а також багатьох інших вітчизняних і зарубіжних учених.

 

  Сприймання музики досліджується в багатьох напрямах. Музикознавчий напрям, наприклад, складають передусім праці Б.Асаф’єва, який показав, як закономірності музичного сприймання враховуються композитором, як структура сприймання відбивається на побудові музичного твору. Психологічний напрям складають дослідження, присвячені музично-перцептивним здібностям людини (Л.Бочкарьов, В.Ветлугіна, С.Науменко, Б.Теплов та ін.)

 

   Філософські аспекти музичного сприймання також мають глибоку історію. Яскравим прикладом філософського осмислення суті музичного мистецтва служать погляди давньогрецького вченого Аристотеля. Увагу філософа привернули питання про сутність і значення мистецтва, у тому числі музики, механізм її впливу на людину, особливості художнього пізнання дійсності, суть очищення (катарсису) засобами музики тощо. Багато думок Аристотеля щодо мистецтва до цього часу не втратили своєї актуальності й мають методологічне значення, зокрема думка про необхідність досягнення естетичної насолоди від сприймання. Методологічного значення набуває визнання філософами невичерпності художнього твору, багатозначності його змісту, специфічності інформації художнього тексту.

 

    На мою думку, головний шлях формування музичного сприймання полягає у збагаченні школярів художнім і емоційним досвідом, знаннями, вміннями і навичками, значущими для естетичного осягнення змісту музичних творів. Улючення в цей процес духовного потенціалу особистості, її творчих сил здійснюється через розвиток активної діяльності у процесі сприймання, переживання й осмислення музики.

 

     У педагогічному аспекті ці положення підкреслюють необхідність урахування специфіки музики та особливостей її сприймання учнями, створення таких умов, які б забезпечували глибоке осягнення музичних творів.

 

    Музична діяльність, яка здійснюється на основі сприймання, усвідомлення музичного образу, впливає на розвиток емоційно-чуттєвої сфери особистості. Інтегрована діяльність вчителя музики спрямована на спеціальний музичний розвиток школярів, їх музичні здібності, формування творчої особистості учня з глибоким внутрішнім світом, усвідомленим музичним інтересом.

 

    Л.Виготський писав: “Перш ніж ти хочеш залучити дитину до якоїсь діяльності, зацікав її нею, потурбуйся про те, щоб виявити, що вона готова до цієї діяльності, що в неї напружені всі сили, необхідні для цього, і що дитина діятиме сама, вчителеві ж лишається тільки керувати й спрямовувати цю діяльність” . Створення у слухачів відповідного настрою (тобто установки) на сприймання музики є важливою умовою формування музичного сприймання школярів.

 

   Положення теорії установки мають важливе значення для керування процесом музичного сприймання. Вони є основою передбачення поведінки учнів, програмування їхньої діяльності у цілісному процесі музичного сприймання. Від художньо-пізнавальної установки, створеної вчителем у дітей, залежить зміст думок і почуттів, образів і асоціацій, що виникають у їх свідомості.

 

   Особливістю педагогічної ситуації є те, що вона або спеціально створюється вчителем відповідно до змісту конкретної діяльності, або ним ураховується ситуація, що виникла. Ситуація сприймання музики визначається багатьма чинниками, які можуть посилювати або послаблювати її вплив. Конкретний акт сприймання залежить передусім від емоційного стану учнів, їх інтересів і прагнень під час сприймання музики. Отже, необхідна ситуація створюється передусім самим музичним твором, а також частковою установкою на спрямованість дій саме в цій ситуації. При цьому художній твір ефективніше впливає на ситуацію за умови, коли він тісно пов’язаний з особистим досвідом слухача .

 

  У педагогічному аспекті виділяють три типи емоції, які можна співвіднести з триступеневою структурою музичного сприймання, яку умовно розрізняють дослідники О.Рудницька та Т.Завадська, підкреслюючи їх важливість та специфічність у формуванні перцептивних та інтелектуальних умінь музичного пізнання: 1. “Емоції вираження”, в яких виявляється безоціночне недиференційоване ставлення до музичного мистецтва, яке ґрунтується на інтуїтивних відчуттях”, що відповідають перцептивному сприйманню музичних звучань, їх слуховому розрізненню. 2. “Емоції переживання” – усвідомлення особистісного смислу музичного твору, на основі яких здійснюється розуміння виразно-змістовного значення музики. 3. “Емоції співпереживання”, які характеризуються злиттям суб’єктивного переживання з позицією автора й виконавця, внаслідок чого здійснюється естетична оцінка й інтерпретація емоційно-образного змісту музики [11, с.79].

 

  Що таке естетична оцінка? Як формується хороший смак людини?

 

 Набуваючи досвіду спілкування з мистецтвом, дитина завжди певним чином ставиться до нього, виявляє почуття задоволення чи обурення, і це ставлення завжди оціночне. Проте оцінка, яка виражається судженнями “подобається” і “не подобається”, є тільки першою сходинкою у світ прекрасного. Справжньою, естетичною вона стане лише тоді, коли знання про мистецтво будуть глибокі, а враження від музики – систематизовані, осмислені. Оцінка при цьому свідчитиме про певний рівень освоєння учнями культурних цінностей та їх уміння активно виявляти своє ставлення до дійсності в різних формах оціночної діяльності – емоційній, теоретичній, практичній.

 

  Оціночна діяльність у свою чергу залежить від естетичної свідомості дитини, становлення якої пов’язано з навчанням і діяльністю в загальноосвітній школі. Найяскравіший прояв естетичної свідомості учнів можна зафіксувати в естетичних судженнях. Естетичне почуття як специфічний вираз людських почуттів не відокремлюється від усього пізнавального процесу, а тісно пов’язане з умінням естетично відчувати красу природи, людських стосунків і творів мистецтва. Воно лежить в основі формування соціально активної особистості, яка стверджується в навколишньому світі.

 

  Особливого значення оціночна діяльність набуває в школі. Учні поступово включаються в систему суспільних відносин, беруть участь у розв’язанні суспільних і культурних завдань, виконують доручення.

 

  Естетичні оцінки допомагають педагогам виховувати особистість з розвинутим художнім смаком, який виробляється на основі наявної в неї системи поглядів і переконань. Так, наприклад, у програмі для загальноосвітніх навчальних закладів “Музичне мистецтво” (5-7 класи) акцентується увага на розвиткові в учнів чуттєво-емоційного та естетичного сприйняття світу, асоціативно-образного мислення, виявленні специфіки художньо-образної мови мистецтва, цілісного бачення та розуміння музичних образів на основі чуттєво-емоційного сприймання мистецьких творів (музика, література, образотворче мистецтво). Тому основою уроку музичного мистецтва є сприймання та інтерпретація музичних творів, а практична діяльність учнів (виконання творів) націлена на логічне і творче продовження процесу сприймання-інтерпретації.

 

  “Об’єктом перевірки та оцінювання навчальних досягнень учнів з музичного мистецтва має стати здатність інтерпретувати художньо-образний зміст музичних творів, висловлювати власне емоційно-естетичне ставлення до них, застосовувати здобуті знання та досвід у художньо-творчій діяльності (виконання музичних творів). Результатом навчання, виховання й розвитку мають стати художньо-світоглядні уявлення, ціннісні естетичні орієнтації, художньо-образне мислення, творчі здібності учнів” [8; 6].

 

  “Залежно від рівня розвитку естетичних почуттів, досвіду, розуміння мистецтва людина сприймає в структурі естетичної інформації ті відомості, які відповідають усвідомленим переживанням, і ті, які впливають на неї емоційно, на рівні інтуїції і досить часто не мають обґрунтованого пояснення з погляду змістовної оцінки” [6, с.91]. Наука розглядає інтуїцію як необхідний внутрішньо зумовлений природою творчості момент виходу за межі сталих стереотипів, логічних програм, пошуку рішень. У контексті філософських та естетичних знань феномен інтуїції має довгу і складну історію.

 

   Один із філософських напрямів кінця XIX – початку XX ст. – інтуїтивізм – пов’язаний передусім з іменем видатного французького філософа, лауреата Нобелівської премії Анрі Бергсона (1859 – 1941). Естетична спадщина Анрі Бергсона дещо специфічна. Але не можна залишити поза увагою той факт, що Бергсон протягом багатьох років захоплювався музикою, її історією і теорією. Одна з нереалізованих мрій філософа – написати роботу з естетики музики. Біографи називають Бергсона “наймузикальнішим із філософів”, маючи на увазі його широку обізнаність у сфері музичної культури [7, с.29]. Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізм. Працюючи над розв’язанням цього питання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два “знаряддя”, два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Кожен із них має свої особливості, свої можливості. Так, інтелект – свідоме пізнання, яке дає змогу пізнавати “форму” предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст здатний пізнавати інстинкт – “природний вид пізнання”, який наснажується позасвідомою сферою психіки.

 

   Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його висновки завжди категоричні. Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає “велика та світла будова – інтуїція”. Інтуїція для Бергсона – це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно пов’язана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Для Бергсона інтуїція і є інстинкт, що усвідомив себе і здатний осягнути предмет.

 

   Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною, яка , на його думку, „ширше, глибше опановує життя, складність його законів, непередбаченість його проявів. Тільки інтуїція зануряє нас “у глибини життя”, адже саме інтуїція здійснює “абсолютне пізнання. При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми, логічного мислення” [7, с.31].

 

  Значення інтуїції в процесі пізнання під час опанування внутрішнього змісту речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Адже не існує жодної сфери знань, діяльність якої “не збуджувалася б інтуїцією”. Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розібратися в його природі, вказує нам на шляхи та засоби активізації інтелектуальної роботи.

 

  Отже, людство володіє, як стверджує філософ, двома формами пізнання – інтелектуальною та інтуїтивною, які діють у різних напрямах. Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон указує і на її недоліки: короткочасність існування, раптовість появи, суб’єктивність.

 

  Для доведення дійсного існування інтуїтивного пізнання Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною реальності. У теорії естетичної інтуїції ми знаходимо своєрідне розмежування інтуїції на “звичайну” і “художню”.

 

  Процесові естетичного пізнання світу відводиться особливе місце з точки зору його якісних можливостей, тому що йдеться про якісну своєрідність процесів наукового та художнього пізнання світу в плані звернення їх до різних сфер психічної діяльності людини.

 

  Головна мета – всебічне знання предметів та явищ навколишнього світу – задля досягнення якої й здійснюється пізнання. Адже наукове та естетичне відображення, пізнання світу йде від формального знання до змістовного, від пізнання зовнішніх ознак до розкриття суті, закономірностей.

 

  Пізнання навколишнього світу засобами музичного мистецтва, формування повноцінного музичного сприймання вимагає розвитку емоційної сфери дітей, їх художньо-творчої активності, здатності до розуміння і переживання музики, збагачення естетичного досвіду. Ефективність цього процесу значною мірою визначається якістю педагогічного керування, яке має спрямовуватися на створення оптимальних умов для музичного розвитку особистості, забезпечення глибокого осягнення учнями змісту музичних творів.

 

   Пізнання закономірностей формування музичного сприймання є одним із найважливіших завдань теорії й практики музичного виховання. Однак при наявності значної кількості праць з цієї проблеми у педагогічному аспекті вона вивчена недостатньо.

 

  Кожна наука пізнає закони тієї сфери діяльності, яку вивчає, і водночас характеризується цими законами. Знання закономірностей формування музичного сприймання дасть можливість відповісти на численні запитання, які постають перед учителем музики.

 

   Саме тому в загальній проблемі формування музичного сприймання особливо виділена важлива ланка – проблема керування процесом музичного сприймання, суть якої полягає у необхідності теоретичного і практичного дослідження залежностей процесу й результату сприймання музичного твору від педагогічних упливів і умов сприймання.

 

   Головним тут постає питання про те, яким чином численні впливи, як організовані й передбачувані, так і стихійні, непередбачувані, можуть сприяти процесу музичного сприймання. Щоб забезпечити досягнення мети музичного виховання – формування музичної культури особистості, – необхідно передусім посилити керівні функції цього процесу.

 

   Оскільки педагогічне управління музичним сприйманням має своєрідний характер, учитель музики має знати не тільки методи управління, а й володіти педагогікою як мистецтвом, бути артистом, який “заражає” дітей своєю любов’ю до музики, наповнювати їх естетичною радістю та впливати передусім своїм власним виконанням цієї музики та силою образного слова про музичне мистецтво. Усе це має вирішальне значення для виховного впливу на підростаюче покоління.

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

 (вивчаючи проблеми сьогодення , на яку я спиралася у своїй роботі):

 

1. Асаф’єв Б. А. Избранные статьи о музыкальном просвещении и образовании. – 2-е изд. – Л.: Музыка, 1973. – 144 с.

 

2. Ветлугіна Н. Музичний розвиток дитини. – К.: Музична Україна, 1997. – 94 с.

 

3. Вопросы музыкальной педагогики: Сборник научных трудов. – М.: МГПИ им. В.И.Ленина, 1980. – 131 с.

 

4. Восприятие музыки: Сб.ст. / Ред.-сост. В.М.Максимов. – М.: Музыка, 1980. – 256 с.

 

5. Выготский Л.С. Педагогическая психология / Под ред. В.Давыдова. – М.: Педагогика, 1991. – 480 с.

 

6. Коваль Л.Г. Виховання почуття прекрасного. – К.: Музична Україна, 1983. – 224 с.

 

7. Костюк А.Г. Эстетические аспекты восприятия музыки // Проблемы музыкальной культуры. – Вып. 2. – К.: Муз. Украина, 1989. – С. 143-156.

 

8. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика XX століття: Навч. посібник. – К.: Либідь,1997. – 224 с.

 

9. Науменко С.І. Психологія музикальості та її формування у молодших школярів: Навч. посібник. – К.: НДПІ, 1993. – 180 c.

 

10. Ростовський О.Я. Педагогіка музичного сприймання: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 256 с.

 

11. Теорія і методика мистецької освіти: Збірник наукових праць / Ред. колегія О.П.Щолокова та інші. – К.: НПУ, 2000. – 181 с.

 

12. Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. – М.: Педагогика, 1985. – Т. 1. – 328 с.

 

13. Художественное творчество. Вопросы комплексного изучения / Отв. ред. Б.С.Мейлах. – Л.: Наука, 1983. – 287 с.

 

 

 

Музика XIX століття

 

    У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону.

 

    Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.

 

    Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60- 70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку.

 

   У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

 

   Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Дуже важливо відзначити, що ці твори включали у себе значну кількість пісень: п'єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Особливо цінною є обробка пісень з "Наталки Полтавки", зроблена композитором А. Барсидським. Пізніше "Наталка Полтавка" з музикою Лисенка, який у кінці століття - 1883 році - написав увертюру, антракти, створив супровід для пісень, стала класичним твором.

 

    В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як вірно відзначив відомий дослідник Зиновій Лисько, "усе, крім мелодики, для їх творчості було справою другорядною". Водночас, в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникають такі жанри, як опера.

 

    Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемовський. Прекрасний голос і музичний талант визначили його майбутнє. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Пізніше Гулак-Артемовський за допомогою Глінки виїхав в Італію, де вже через два роки успішно дебютував у Флорентійській опері. Але не тільки слава співака й актора визначили його роль в українській культурі. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера "Запорожець за Дунаєм", яка і в наш час залишається є популярною.

 

   Вперше на великій оперній сцені прозвучали народні пісні й національні характери. Вперше оспівана патріотична тема і відтворений сюжет з історії України - побут Запорізької Січі, козаків, які перебували під владою турецького султану. Композитор змалював їх у романтичних традиціях, тому сюжет і образи нагадують красиву і, водночас, веселу мелодраму. Звичайно ж, перебуваючи в серці оперного мистецтва - у Флоренції, Гулак-      Артемовський відчув на собі його помітні впливи, зокрема музичних комедій Моцарта, опери-серіа та опери з діалогами, де ліричні й буфонні образи є провідними. Це свідчило, що українська музика, яка спиралася на певні професійні досягнення європейської культури, ставала на шлях формування національної композиторської школи.

 

   У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він - автор музики до Шевченкового "Назара Стодоля", а також найвідомішого свого твору - "Вечорниці", який є дивертисментом (частиною) "Назара Стодолі". "Вечорниці" складається з низки вокальних номерів у супроводі невеликого оркестру. Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців.

 

   Центральним номером "Вечорниць" є хор "Закувала та сива зозуля" - один з найкращих      чоловічих хорів в українській музиці.

 

  Як і більшість композиторів того часу, Ц. Ніщинський не займався композиторською діяльністю як професіонал. Переважно його творчість не виходила за межі домашнього музикування. Основною ж діяльністю П.Ніщинського було викладання грецької, мови в гімназіях та перекладницька робота. Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади "Одісеї", "Іліади" Гомера та "Антігони" Софокла.

 

 В історії української музики другої половини XIX ст. певну роль відіграв ще один композитор-аматор (аматор - у перекладі з французької "любитель") Микола Аркас (1853-1909). Як і Ц. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної "Історії України". Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської - "твір"). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери "Катерина", написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це - перша в українській музиці опера на шевченківський текст. Рівень музичної підготовки не міг забезпечити створення повноцінного музично-сценічного твору. М. Аркасу допомагали професійні музиканти, які оркестрували оперу для малого складу оркестру. Але виразність пісенної мелодики, теплота й ліричність почуттів, щирість вислову зробили твір дуже популярним. "Катерина" була поставлена в Москві (1899) українською трупою Кропивницького і мала певний розголос.

 

   Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика XIX ст. теж несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього можуть бути фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадського - вчителя музики В. Заремби та збирача народної пісні А. Коципінського. Фортепіанні п'єси М. Завадського та В. Заремби - це невеликі обробки українських пісень і танців, аранжованих для домашнього музикування. Вони розраховані на коло музикантів-аматорів. Найбільш приваблива їх сторона - пісенний мелодизм, опора на фольклорні інтонації та жанрові основи народної музики. У більшості своїй це були козаки, гопаки, ча-барашки, шумки або ліричні романси та пісні. Ця музика, яка пропахувала народну музику, була вельми популярною серед широких кіл. Із пісенної спадщини В. Заремби і досі широко побутують його пісні "Дивлюсь я на небо" (на вірші М. Петренка) і "Така її доля" (на вірші Т. Шевченка).

 

    Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.

 

  Розвиток музичної культури України продовжувався в тому ж напрямку, але вже на засадах професійної творчості. У першу чергу ці; було пов'язано з діяльністю Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912). Його творчість відкривала новий етап - створення української національної музичної школи та прагнення піднести її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із тих небагатьох українських композиторів, хто отримав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було щонайширше. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури. У своїй особі він поєднував творчість композитора, піаніста, педагога, фольклориста, музичного теоретика, громадського діяча.

 

  Закінчивши Київський університет з дипломом кандидата фізико-математичного факультету, М.Лисенко їде в Німеччину, до Лейпцигу, який був одним із визначних музичних та навчальних центрів Європи. Тут він навчається в консерваторії у провідних німецьких музикантів. Успішно закінчивши чотирирічний курс Лейпцигської консерваторії, М. Лисенко в 1869 р. повертається до Києва, з яким пов'язана майже вся його творча діяльність.

 

   Інтерес до народної музики виникає у М. Лисенка ще з раннього дитинства. Вона оточувала малого хлопця, вливалася в його багату мистецьку душу. Потім, в гімназії та університеті, його інтерес до народної пісні поглиблюється. Лисенко записує фольклор, вивчає його. Він науково підходить до народної мелодії і слів - прагне точно зафіксувати ладо-інтонаційну будову, метроритм і музичну форму.

 

  Микола Віталійович збиранням народних пісень займався все-своє життя. У його фондах є понад шістсот зразків. Він по праву вважається одним з найвизначніших музичних науковців-фолькло-ристів дожовтневого часу.

 

    Було надруковано п'ять випусків обрядових пісень (два збірники "Веснянок", "Купальська справа", "Колядки та щедрівки", "Весілля" (1896-1903 рр.), збірку танків і веснянок "Молодощі" (1876 р.) та "Збірник народних українських пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого середнього віку в школах народних" (1908 р.). В цілому Лисенкові фольклорні збірники (всього понад 600 зразків) охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові,, побутові, історичні та думи. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою.

 

  Усі народні пісні Лисенко залишав недоторканими як з боку мелодій, так і тексту. У фортепіанному супроводі до сольних зразків він прагне повніше виявити ладо-гармонічну природу, закладену в самій мелодії. У більш ранніх обробках (перший і другий випуски) помітне прагнення до концертності акомпанементу з досить великими фортепіанними вступами й заключеннями. В піснях пізнішого. часу супровід стає значно простішим, в ньому переважає мелодичне начало. Саме ця простота підкреслює виразовість народної мелодії.

 

  У доробку класика української музики Миколи Віталійовича Лисенка - понад 100 романсів. Показовим є те, що творчий шлях митця починався з сольної вокальної музики і до неї він звертався протягом майже всього життя. Проте найбільше солоспівів композитор написав у 60-80-ті роки, а потім у другій половині 90-х і у 1900-ті роки. Два періоди в романсовій творчості Миколи Віталійовича - це два етапи його мистецьких пошуків. У 60-80-ті роки Лисенко звертається до поезій Тараса Шевченка. З-під пера молодого музиканта з'являються романс за романсом. Вже перші двадцять творів у цьому жанрі, що були написані в консерваторський період (за два роки), засвідчили появу нової, оригінальної мистецької постаті.

 

Чим приваблює Лисенка поезія великого Кобзаря? Передусім - своєю глибокою народністю, правдивістю зображення подій, палким революційним пафосом. Для ранніх романсів Лисенко відібрав тексти, в яких йдеться про важку жіночу долю, пригноблення бідних багатими.

 

У романсі "Ой, одна я, одна" передана скарга дівчини-сироти, яка не зазнала щастя, не відчула тепла батьківської хати і не має майбутнього. Мелодія романсу, хоч не парадокс, а Лисенка, проникнута духом народної музики. Поштовхом для такого музичного прочитання була сама поезія Шевченка. Як приклад романсу на слова Шевченка можна назвати ще романс "Садок вишневий".

 

На вірші Г. Гейне було в 90-х рр. написано багато романів таких як "Чого так поблідли троянди ясні", "У мене був коханий, рідний край", "Не жаль мені".

 

Романс "Безмежне поле" на вірші І. Франка - сповнений драматизму й героїки став ключовим твором багатьох виконавців. Романси були творчою лабораторією композитора, у якій викристалізувалася музична мова митця, його мелодика, гормонія, фактура та остаточно сформувались музичні форми, композиційні та жанрові особливості, Від солоспівів Лисенко бере початок українська класична камерно-вокальна музика. Вони становлять одну з найкращих сторінок культури нашого народу.

 

Великий внесок М. Лисенко зробив, насамперед, у галузь оперного мистецтва України. Його опера "Тарас Бульба" і нині є зразком національної історико-героїчної музичної драми. Написана за однойменним твором М. Гоголя, вона присвячена сторінкам героїчної історії України. її головним персонажем є народ та його кращі представники. Яскраві національні персонажі, картини Запорізької Січі, героїчні мотиви "Тараса Бульби" переплетені з ліричними почуттями Андрія до доньки польського воєводи Марильці. Одним з кращих персонажів опери є глибокий образ матері Остапа та Андрія. Твір М. Лисенка став явищем для всієї української музики XIX ст. Але за життя композитора опера не була поставлена. Автор, який працював над нею десять років (1880-1890) не вважав свій твір закінченим, розуміючи, що грандіозний задум потребує вдосконалення та високої професійної майстерності. У 1940 р. оперу М. Лисенка відредагували і переробили видатні українські композитори Л. Ревуцький та Б. Лятошинський. В їх редакції "Тарас Бульба" сьогодні живе повнокровним життям на провідних музичних сценах України.

 

Серед оперної спадщини М. Лисенка надзвичайно яскравими є лірико-комічна опера "Різдвяна ніч" та лірико-фантастична "Утоплена", написані за творами М. Гоголя. Популярною залишається народно-побутова драма "Наталка-Полтавка" з її комічними образами Возного, ліричними - Наталки та Петра (особливо відомий їх дует "Сонце низенько"). Класичними вважаються також дитячі опери М.Лисенка "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". В оперному жанрі композитор продовжував традицію своїх попередників розвивати європейський професійний оперний жанр на національних засадах. Мова М. Лисенка ґрунтується на фольклорних джерелах. Усі оперні форми - арії, ансамблі, увертюра перейняті народно-пісенною інтонацією, гармонічними барвами національної музичної культури.

 

Те ж саме притаманне й іншим жанрам творчості композитора фортепіанним і вокальним творам. Як фольклорист він зібрав та обробив величезну кількість українських пісень і дум. Як теоретик М. Лисенко стверджував вагомість народної творчості і надавав її вивченню наукового рівня. Талановитими послідовниками М. Лисенка стали його молодші сучасники - К. Стеценко. Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович.

 

Докорінно змінилося музично-концертне і театральне життя. Створюються оперні театри у Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, а також товариства "Бонн" (спочатку у Львові й інших містах Західної України, потім у Києві). Українське мистецтво в умовах самодержавства не мало широких можливостей для свого розвитку. Але прогресивні російські діячі всіляко підтримували розвиток української демократичної культури. Дуже важливими були творчі взаємини між С. Гулаком-Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим, П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва величезний.

 

Безпосередній поштовх для широкого розвитку цілого ряду музичних жанрів, зокрема музично-сценічного, зробила українська театральна культура. У 70-80-ті роки минулого століття вона досягає високого професіоналізму. Діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для їх вистав почали писати музику багато українських композиторів. Передусім ці трупи сприяли творчій праці М. Лисенка на ниві театрального мистецтва.

 

Відомими сучасниками М.Лисенка були М.Калачевський та Петро Сокольський (1832-1887), який продовжив розвиток української опери на основі національних традицій. П.Сокальський належав до різнобічних культурних діячів. Вчений (магістр-хімік), публіцист з широкого кола питань, він водночас був композитором і дослідником народної музики. В його композиторському доробку історичні опери "Мазепа" (за О.Пушкіним), "Облога Дубна" (за "Тарасом Бульбою" М. Гоголя), лірико-побутова опера "Майська ніч" (за М. Гоголем), оркестрові та фортепіанні п'єси салонного типу, а також ґрунтовна праця "Русская народная музыка".

 

Михайло Калачевський (1851-1897) відомий в історії української музики як один з перших авторів симфонії, які грунтуються на українських народних піснях. Як і його колеги-композитори, музика не стала для М. Калачевського сферою професійної діяльності. Він займався адвокатурою, хоча теж, як і М. Лисенко, закінчив Лейпцигську консерваторію. Його симфонія, яка має назву "Українська симфонія", написана як екзаменаційна робота до закінчення консерваторії. Вперше вона була виконана в 1876 р. під керуванням автора в Лейпцигу і мала великий успіх. її основні теми основані на мелодіях українських ліричних та жартівливих пісень: "Йшли корови із діброви", "Дівка в сінях стояла" та ін.

 

"Українська симфонія" М. Капачевського - яскраво національний, глибоко народний твір. Композитор, використавши для тем симфонії народні мелодії, зумів зберегти їх жанрові особливості й створити своєрідні народні образи. М'яка лірика, дотепний жарт, герої-ко-епічна пісня і сцена народних веселощів - ось стислі характеристики образів твору. Лірико-жанрова симфонія Калачевсь-кого - помітне явище в українському музичному мистецтві XIX ст.

 

Західно-українські композитори XIX ст. теж сприяли своєю творчістю та діяльністю ствердити народні основи в царині професійної музичної культури. Із найбільш відомих слід назвати Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. У симфонічній музиці вони теж прагнули поєднаній досягнення європейської класичної симфонії і традиції національної музичної культури. Велике значення мала також діяльність на терені музичного мистецтва Західної України композитора, диригента Остапа Нижанківського та Анатоля Вахнянина, які особливо прославилися як майстри хорової музики.

 

Музика, як і есе мистецтво та література XIX ст., розвивалася під знаком романтизму. Його найкрупніші західноєвропейські представники - Р. Шуман, Ф. Шуберт, И. Брамс, Р. Вагнер, Д. Верді, Г. Берліоз - підняли музичну культуру на високий художній та професійний щабель. У цей період бурхливо розвиваються опера, симфонія, інструментальні жанри. Новим явищем стає програмна музика, яку започаткував видатний російський композитор М. Мусоргський.

 

У свою чергу європейська музика збагачувалася, завдяки появі нових національних шкіл. Зокрема, великим досягненням і принципово важливим було виникнення польської музичної культури (Ф. Шопен), чеської (Б. Сметана, А. Дворжак), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е. Гріг), іспанської (І. Альбеніс, П. Сарасате).

 

Особливо яскраво в епоху романтизму заявила про себе російська музична культура, видатні представники якої - М. Глінка, П. Чайковський, М. Мусоргський, М. Римський-Корсаков, С. Рах-манінов.

 

Українська музика XIX ст. теж прямувала шляхом розвитку професіонального мистецтва. Як і у світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики - М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає також школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура.

 

П. Чайковський був тісно пов'язаний з Україною. Історики дослідили рід композитора і встановили, що давній предок композитора, на прізвище Чайка, походить від запорізького козацтва. Його опери "Черевички" та "Мазепа" не тільки ґрунтуються на літературних сюжетах про історію та побут України, а й використовують багатство її фольклору. Серед романсів композитора є твори на вірші Т. Шевченка. Музичний матеріал знаменитого Фортепіанного концерту № 1 побудований на інтонаціях лірників, українських мелодіях, зокрема народної пісні "Вийди, вийди, ой Іванку". На честь композитора в Москві кожні 4 роки влаштовується найпрестижніший міжнародний конкурс виконавців імені Петра Чайковського.

 

 

 

Музична культура XX століття

 

 

 

  До нових течій світової музики приєдналася і українська музика. Але це відбулося набагато пізніше. Українська музика кінця на зламі XIX-XX ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період українська культура, в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя, який живила творчість видатних українських композиторів - Якова Степового, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.

 

    Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, насамперед у галузі обробки пісенного фольклору. Блискучий знавець національної хорової культури, композитор підняв обробку народної пісні на рівень світових музичних зразків. Його знаменит; хорову обробку колядки "Щедрик" співає весь світ. Такі його хори, як "Дударик", "Козака несуть", "Із-за гори сніжок летить", "Ой з-за гори кам'яної" та багато інших стали справжніми шедеврами хорової музики. Особливої уваги він надавав співу а капелла (у перекладі з італійської - спів без супроводу). М. Леонтович був щонайтісніше пов'язаний з хоровою практикою - як учитель співу у сільських школах, хоровий диригент та керівник аматорських хорів, збирач музичного фольклору. Крім того, серед його доробку є також незакінчена опера "На Русалчин Великдень".

 

    Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Музичну освіту він здобував самотужки, хоча певний час навчався в одного з професорів Київської консерваторії. Великий вплив на К.Стеценка мала творчість і особисті стосунки з М.Лисенком. Він продовжив ту громадську справу, яку проводив М.Лисенко організацією концертів, літературних вечорів, творчих гуртків та опікуванням музичною освітою. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера "Лисичка, котик і півник" та оперета "Сватання на Гончарівці". ^ Видатним сучасником К.Стеценка був також Яків Степовий. Його твори також насичені інтонаціями народної музики. При цьому він приніс в українську музику засади професійного мистецтва. К.Стеценку пощастило здобувати музичну освіту в Петербурзькій консерваторії - у класі композиції М.Римського-Корсакова. Я. Степовий переважно працював у галузі малих форм - пісня, романс, фортепіанна мініатюра. Його музика перейнята ліричними, навіть інтимними настроями. Вена піднімала українську музику на новий професійний щабель.

 

   Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних Зубових закладів. До цього в Україні існували музичні училища. Але після організації консерваторії! музиканти мали можливість здобувати освіту на батьківщині. Завдяки цьому, в українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна музика, а також виконавство і музична наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Велике значення мало також відкриття оперних театрів в Харкові. (1925), Києві та Одесі (1926) та концертних організацій - філармоній.

 

    Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" (написана за романом І. Франка "Захар Беркут") та симфонії відкривали шлях українській музиці у СЕІІТОВИЙ музичний простір.

 

  Продовжував розвивати напрям романтичного мистецтва Віктор Косенко. Вихованець Петербурзької консерваторії, В.Косенко здобув високу професійну освіту. Прекрасний піаніст, композитор, педагог, він збагатив українську музику чудовими інструментальними творами, симфоніями. В історію музики В.Косенко увійшов як тонкий лірик. У творчості композитора напрочуд органічно поєдналися інтонації української пісенності з досягненням російської та західно-європейської музики. Симфонічні, хорові та інструментальні твори Левка Ревуцького увійшли в скарбницю музики XX ст. Станіслав Людкевич продовжував розвивати західноукраїнську композиторську школу. Після об'єднання в 1939 р. східних та західних земель України ця школа увійшла як органічна частина в українську музичну культуру. При цьому вона мала свої характерні особливості, пов'язані з фольклором Карпатського регіону.

 

   Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких - М.Скорик, Є.Станкович, Леся Дичко, М.Колесса, які, у свою чергу, виховували молодше покоління музикантів.

 

   У консерваторіях України отримували професійну підготовку відомі симфонічні та хорові диригенти - С.Турчак, В.Сіренко, А.Авдієвський, Є.Савчук, які створили оркестри та хорові колективи світового рівня. На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б.Гмиря, А.Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Завдяки музичним учбовим закладам, українська фортепіанна та інструментальна культура вийшла теж здобула світове визнання. Але природний розвиток української музичної культури був загальмований ідеологічними лещатами, в яких опинилися національні культури в СРСР. Особливо це стосувалося композиторської творчості. Адже за часів Радянського Союзу в мистецтві та літературі панував так званий єдиний і незмінний стиль соціалістичного реалізму (соцреалізму). І будь-яке відхилення від нього вважалося неприпустимим та ідеологічно ворожим.

 

   Україна, як і майже всі радянські республіки, вимушено знаходилась осторонь світового процесу. Музичну культуру України надійно "оберігали", насамперед, повною відсутністю інформації про новітні течії, досягнення, творчі пошуки. Натомість пошуки західної музики називалися ворожими радянській культурі, а на її представників, навіть найталановитіших і найвідоміших, навішувалися ярлики "формаліст", вся ж західна музика представлялася як "загниваюча", "буржуазна" та ворожа радянській людині. Композитори СРСР, які потрапляли під вплив цієї музики, прилюдно засуджувалися, цькувалися, а їхня музика заборонялася до виконання. Партія чітко пильнувала недопуск "ворожих впливів" усілякими постановами та ідеологічними настановами. Як-от, сумнозвісні постанови ЦК ВКП (б) про літературу та музику та ЦК Компартії України, які примітивно тлумачили принципи реалізму і, так званої, народності в музиці і, по суті, забороняли митцям право на творчий пошук. Цим не тільки гальмувався природний процес розвитку мистецтва, а й завдавалася шкода талановитим особистостям. Зокрема, творчість найвизначніших композиторів - Д.ПІостаковича, С.Прокоф'єва в Росії, Б.Лятошинського, М . Вери-ківського в Україні була заборонена, ім'я цих митців шельмувалися в пресі, серед громадськості, а самих композиторів позбавили можливості нормально, творчо працювати.

 

   Певний прорив був здійснений лише на початку 60-х років. Кілька молодих українських музикантів - В.Сильвестров, Л. Грабовський, В.Годзяцький, диригент І. Блажков - утворили групу по вивченню новітніх досягнень світової музики та її поширення в Україні. Усвідомлюючи, що творча особистість в  Україні,   вони спробували розірвати ланцюг ідеологічних пут жорсткої цензури. Музику, яку вони писали в авангардному руслі, стала викликом існуючій системі. Звичайно, щодо них теж уживались адміністративні міри. Але у світі їх було почуто: музика Л.Грабовського і В .Сильвестрова зазвучала на міжнародних фестивалях.

 

  Окремою цариною в українській музиці залишається пісенна творчість. її кращими представниками у XX ст. є П.Майборода, О.Білаш, І.Шамо, А.Філіпенко та їх молодші колеги - В.Івасюк, Т.Петриненко.

 

   Із здобуттям незалежності, в Україні з'явилися нові можливості розвивати творчі таланти. Нині існує свій потужний фестивальний рух. На міжнародних музичних фестивалях у Києві, Львові, Одесі, Харкові виконуються твори талановитої молоді України та зарубіжних музикантів. Провідними залишаються в українській музиці симфонічний та оперно-балетний жанр. Окремою частиною продовжує бути хорове мистецтво України, яке представляють такі колективи, як національні хорові колективи "Думка", Хор ім. Г.Верьовки, камерний хор "Київ". Національним художнім скарбом є також творчість видатної народної співачки Ніни Матвієнко.

 

   Більшість композиторів присвячують свою творчість темам духовності. Насамперед, потужного розвитку набуває заборонена впродовж 70 років радянської влади церковна (літургійна) музика на канонічні біблійні тексти. Унікальні щодо цього твори написали Є.Станкович, В.Сильвестров, Леся Дичко, М.Скорик, Ганна Гаврилець, В.Степурко, І.Щербаков. Сміливо експериментує композиторська молодь, серед якої - С.Зажитько, А.Загайкевич (авторка електронної музики до фільму "Мамай), К.Цепколенко, В.Польова, С.Пілютиков,. В.Рунчак і багато інших.

 

  Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культури.

 

      В українській музичній культурі теж продовжується романтична лінія (Я.Степовий, В.Косенко). На новий професіональний щабель піднімається хорова культура, в основі якої завжди залишалося народне мистецтво (М.Леонтович, К.Стеценко). провідними композиторами першої половини XX ст. є Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, М.Жолесса, які сформували українську композиторську школу. Велику роль відіграло також: покоління 60-х років, послідовники та учні якого зумовили творчі досягнення сучасної української музики. Кращі її представники - В.Сильвестров, Л.Грабовський, М.Скорик, Л.Дичко та молодша генерація композиторів і виконавців вивела національну музичну культуру на світовий рівень.

 

Рзвиток музики у поступовому русі і часі, нерозривно пов’язаному з іншими видами мистецтва, звідси  випливає сутність, мета і завдання музичного виховання школярів, зміст музичної освіти ХХІ століття:

Сутність музичного виховання


     Сутність музичного виховання соціально цілеспрямоване формування активного естетичного ставлення людини до музичного мистецтва. Суспільність естетичного виховання полягає в тому щоб навчити дітей  відчувати і розуміти прекрасне в житті і в мистецтві знати його любити берегти і створювати прекрасне. Музичне виховання – це цілеспрямований процес розвитку дітей, формувати здатності і розуміти і глибоко переживати музику творити і виконувати її.  У широкому значені музичне виховання – це формування духовності людини її моральних, естетичних уявлень, здатності розуміти й оцінювати крізь призму мистецтва життєві явища, у такому розумінні це виховання людини. У вузькому значенні музичне виховання – це формування музичного сприймання яке здійснюється у різних видах музичної діяльності і спрямований на розвиток музичних здібностей, здатності до емоційного і осмисленого осягнення й переживання змісту музики її виразного виконання у такому розумінні це формування музичної культури людини. Музичне мистецтво виступає в школі не лише як шкільний предмет а як засіб впливу на дітей. Педагогіка розглядає навчання як спеціально організовану взаємодію, з метою передачі молодому поколінню змісту соціального досвіду: а) виховання як цілеспрямована формування емоційного ставлення до дійсності, відповідно до певної системи цінностей, звідки витікають поняття музичного навчання, музичного виховання.


    Музичне навчання – це процес взаємодії вчителя і учня з метою передачі одному і засвоєння іншим досвіду музичного діяльності.


     
Музичне виховання – це цілеспрямоване формування естетичного ціннісного, особистого ставлення до творів мистецтва.


На кожному уроці ставлення завдання засвоєння музичних знань формування навичок а також формування емоційно-ціннісного ставлення до творів музичного мистецтва.

 

Мета і завдання музичного виховання школярів


     Метою музичної освіти в початковій школі є формування музичної основи як важливої  і невідємної духовної культури особистості і тісному зв’язку  з культурою її народу у програмах реалізована концепція музичного виховання школярів на основі української національної культури.


   Завдання музичного виховання випливають з видів музичної діяльності на уроках


1.    Введення учнів в світ добра і краси який відбитий в музичній літературі, засвоєння ними музичних знань про особливості художньо образної мови музичного мистецтва формування музичної грамотності.


2.    Розвиток чуттєво-емоційного сприймання навколишнього світу крізь призму музичного мистецтва, приучення учнів до животворного джерела людських почуттів, переживань втілених у музиці.


3.    Збагачення емоційного естетичного досвіду учнів підведення їх до осягнення художнього образної суті музичного мистецтва його найпростіше втілення.


4.    Сприяння розвитку образного мислення, уяви, загальних та музичних здібностей учнів.


5.    Формування здатності до різних видів активної музично-творчої діяльності (повноцінне сприймання музично правильний емоційний спів, гра на дитячих музичних інструментах, рух під музику) опанування елементарних практичних умінь і навичок.


6.    Формування універсальних (духовних, моральних, громадських, естетичних) якостей творчої особистості.


7.    Виховання особисто-ціннісного ставлення до музичного мистецтва формування музичних потреб.      

  
    Метою загальної музичної освіти в основній школі є особистісний розвиток учня і збагачення його емоційно, естетичного, досвіду підчас сприймання та інтерпретації творів музичного мистецтва і музично-практичної діяльності а також формування ціннісних орієнтацій потреби в творчій самореалізації та духовно-естетичного самовдосконалення.
 
Загальна мета конкретизується в основних завданнях які спрямовані на формування освітніх компетенцій.


1.    Формування культури почуттів збагачення емоційного естетичного досвіду, розвиток універсальних якостей творчої особистості (це є загальна культурна компетенція).
2.    Опанування вокально-хоровими вміннями та навичками, (це здатність керувати набутими музичними знаннями та вміннями у процесі самостійної діяльності та сомо освіти) предметна компетенція та компетенція особистісного сомо вдосконалення.
3.    Формування здатності сприймати та інтерпретувати музичні твори, висловлювати особистісне ставлення до них аргументуючи свої думки оцінки (комунікативна) компетенція.
4.    Формування музичної грамотності уявлення про сутність, види та жанри музичного мистецтва, особливості його інтонаційно образної мови основних музичних понять та відповідної термінології це пізнання навколишнього світу засобами музичного мистецтва, інформаційна та навчальна пізнавальна компетенція.      
5.    Виховання ціннісних орієнтацій ц сфері музичних інтересів, смаків, потреб, розвиток загальних  і музичних здібностей творчого потенціалу особистості (ціннісно-сенсова  компетенція).
6.    Розуміння учнями св’язків  музики з іншими видами мистецтва природними і культурними середовищами життєдіяльністю людини (загально предметна та загально культурна компетенція).

  

Зміст музичної освіти

Зміст музичної освіти у вузькому розумінні зміст музичної освіти –це система знань умінь і навичок  якими повинні оволодіти учні.
У широкому розумінні за Кабалевським зміст «предмету музика» - це живий художньо педагогічний процес і педагогічне спілкування. Державний стандарт базової і повної середньої освіти, він містить положення стандарту освіти предмету музики. Державний стандарт має декілька освітніх галузей, музика входить  в освітню галузь яка називається естетична культура. Ця галузь має такі змістові лінії:

а)Музична змістова лінія,
б) Візуальна (образна),
в) Мистецько-систематична, хореографічне мистецтво,
г) Театральне мистецтво, екранні мистецтва,
д) Культуролегійна змістова лінія
Згідно з документом державного стандарту вимогів до рівня знань учня, зростають поступово початкова школа, основна школа, старша школа. Також є тенденції інтегрованого підходу до освіти.

 

            Головною метою у музичному вихованні школярів, є формування музичної культури як важливої й невід’ємної частини їхньої духовної культури.

           Музична культура людини є органічною частиною  культури народу, до якого вона належить або серед якого живе. Тому у програмах реалізована концепція  музичного виховання школярів на основі  української національної культури, яка полягає у визнанні провідної ролі  музичного фольклору  в  музично - естетичному вихованні дітей;  у зверненні до народної музичної творчості через її зв’язки з духовним, матеріальним та практичним світом людини;  в розгляді єдності з фольклором інших народів; у розкритті естетичного змісту народної музики на основі освоєння дітьми суті і особливостей  музичного мистецтва.

          Усі уроки потрібно продумувати так, щоб  пройняти думкою  учнів, що музична творчість українського народу – не вянуча окраса його духовної культури.

          Програми враховують сучасні вимоги до навчального процесу. На основі формування музичного сприймання, учитель  має розвивати творчі здібності учнів до співу, музикування, виховувати музичний смак,  художні смаки.

         Важливою особливістю програм, є  їхня тематична побудова, яка розкриває основні  закономірності й функції   музичного мистецтва.  Аналізуючи  програму, маю відмітити. Що кожний семестр навчального року має 2 теми, які,  послідовно поглиблюючись, розвиваються від уроку до уроку.  Також, на мою думку,  позитивним   є і те, що  між семестрами та між усіма роками  вивчення предмету «Музичне мистецтво»,  забезпечується  внутрішня послідовність і цілісність.

           Виходячи з вище сказаного,  у своїй роботі, я відокремлюю такі основні принципи  програми:

·      єдність навчання, виховання і художньо - творчого розвитку учнів;

·      звязок національних і художніх цінностей;

·      цілісність  знань, уявлень про мистецтво як форму відображення картини світу;

·       особистісно-ціннісна орієнтація викладання, застосування сучасної техніки, підхід до предмету на сучасному рівні;

·      системність, послідовність, відповідність віку дітей, наступність;

·      диференціація і різнорівневий підхід;

·      варіативність форм, технологій, методів організації художньої освіти;

·      узгодженість програми не лише з програмами художнього циклу, але й з програмами з історії, географії та інших предметів;

·      орієнтованість програми на активізацію  творчого потенціалу, музичного мислення, особистості школяра в цілому  на основі впровадження різних видів мистецтва у навчально - виховний процес;

·       змістовність музичної освіти,  відображеної у тематиці програми;

·      програмність побудови за тематичним принципом;

·      тематизм життєвого досвіду дитини, елементи музичної мови, подані у паралелі з іншими видами мистецтва.

  У своїй роботі з дітьми, я ставлю ряд навчально -   розвиваючих та виховних завдань.

  Навчальні завдання:

·      формування художньо - естетичної ерудиції, на основі оволодіння знаннями про основні види та жанри музичного мистецтва;

·      накопичення художнього досвіду, формування музичного мислення та здатності художнього пізнання дійсності;

·      набуття елементарних умінь та навичок художньо - творчої діяльності.

Виховні завдання:

·      формування культури художнього сприйняття, тобто особистісно-ціннісного ставлення до мистецтва, здатності до його переживання, розуміння, потреби у художньо - творчій самореалізації.

·      виховання світоглядних уявлень і розуміння школярами зв’язку музичного мистецтва з іншими  видами мистецтва, які породжені життям. 

Розвиваючі завдання:

·      формування індивідуальності  музично - естетичного сприйняття;

·      розвиток спеціальних музичних здібностей;

·      стимулювання до художньо - творчої діяльності.

Основні орієнтири, на які я спираюся  у своїй роботі з дітьми:

·      зацікавити, захопити дитину світом музики;

·      навчити уважно слухати музику, розуміти її зміст і характер, висловлювати своє           особисте ставлення до музики;

·      підвести учнів до усвідомлення, що  музика тісно повязана зі світом навколо нас;

·      зрозуміти, що музика здатна передавати різноманітність світу, завдяки чарівній силі музичних звуків;

·       засвоїти елементарні знання з основ музичної грамоти;

·      оволодіти елементарними навичками вокально-хорової діяльності;

·      глибше пізнавати внутрішній світ людини, відчувати красу навколишнього світу;

·      вміти аналізувати, зіставляти, порівнювати різні музичні твори;

·      набути уявлення про різні елементи музичної мови, зрозуміти їхнє значення;

·      слухаючи музику, вміти відтворювати у своїй уяві музичні образи;

·      поглибити знання про виконавців даних музичних творів;

·      вчити розпізнавати твори на слух;

·      вміти правильно використовувати набуті знання з основ музичної грамоти;

·      вміти сольфеджувати поспівки та нескладні фрагменти пісень;

·      впевнитися в тому, що музика не має меж, а музична мова зрозуміла всім людям  планети;

·      засвоїти, що українська музика, зокрема, є складовою частиною всесвітньої музичної культури;

·       осягнути національність  своєрідності музики кожного народу, у процесі сприйняття музики та виховання любові і поваги до  культур різних народів.

       Аналізуючи методичні рекомендації авторів програм з музики та вивчаючи їх праці, таких, як:: О.Я.Ростовського, Л. О.Хлєбнікової, З.Т.Бервецького, я зробила висновок, що вони зберегли генеральний напрямок концепції Д.Б. Кабалевського, але зробили акцент на   «реалізації музичного виховання школярів на основі української  національної культури». 

 Отже, я підвожу підсумок всього вище сказаного!

 Для того, щоб урок музики мав цілеспрямований , активний і емоційний характер,  необхідно урізноманітнити комплекс педагогічних впливів, який виражається:

·      в особливому підходу до вибору музичного матеріалу для уроку;

·      вибору із програми таких творів, які могли б стати основою для формування конкретних творчих навичок,  і в той же час, відповідали загальноприйнятим  дидактичним вимогам, відборі додаткового матеріалу, який буде для учнів  прикладом творчих дій;

·      у використанні спеціальних форм роботи, що сприяють створення на уроці  атмосфери творчої активності, зацікавленості, невимушеності ( ігрові елементи, казка, тощо);

·       у виборі демонстрації зразків творчості у звязку з різними видами  музичної діяльності на уроці;

·      у різнобарвній музичній імпровізації самого педагога;

·       у розробці серій  творчих завдань  і найбільш ефективних форм їх постановки перед дітьми;

·      у знаходженні  можливості вводити  дитячу творчість в урок, не переобтяжуючи його, при  відповідному ускладненні творчих завдань від заняття до заняття;

·       у становленні найбільш раціональних шляхів внутрішньої взаємодії  видів діяльності на кожному кроці, виходячи з основної теми заняття і плавно переходячи  назад, зацікавлюючи тим самим учнів до  вивчення тієї чи іншої більш складної теми.